Поїхали з малим в стоматологію. Не лікуватись, просто підписати акт виконаних робіт (його чомусь не дали мені на підпис три тижні тому). Я б не поїхала - спека, нога болить, та ще й з малим в громадському транспорті. Але сусіди (найближчі - через стінку) роблять ремонт. Вдень вдома знаходитись неприємно. Поспати нам ще вдалось, а от дивитись кіно - це вже надто складно.
Тож ми поїхали до стоматології, я підписала свою бумажку і можно було їхати додому. Але я подумала "чому я маю одразу повертатись, якщо неподалік є парк Перемоги". Тож ми поїхали в парк, а там тусили близько двох годин. Малий набігався - то з якимись хлопцями, то сам. Як в цю спеку бігати - питання. Додому зібрались як раз на початок години пік - повний тролейбус людей і страшна задуха. Але ми якось впорались із цим.
Взагалі автобуси і тролі кращі за маршрутки - в них можливо зайти з візком і більш-менш зручно розташуватись в салоні. Пригадуючи автобуси часів мого дитинства я замислююсь - як мами тих часів їздили кудись із дітьми? Там же сходинки, на які візок затягнути може дуже сильна мама... а якщо дітей двоє - все, капець. Машина це краще, звичайно, але поки моя нога не загоїться - я тільки пасажир, а не водій.
В кінці прогулянки зупинились на майданчику біля дому. Точніше я осіла на лавках та в піску, а малеча бігала довкола. Знайомі дівчата принесли повітряні кульки, щоб подарувати їх місцевим діткам. Данило був дуже щасливий, хоча й лопнув свій майже одразу. Кульки, звичайно ж, були двох кольорів - жовті і блакитні. Бакитні - хлопцям. Жовті - дівчатам. Старші діточки погравшись трохи зі своїм кульками повіддавали їх батькам - на зберігання, мабуть.
А дома Даня довго не хотів засинати без мене, та навіть і зі мною. Врешті-решт я впоралась та сіла за ноутбук. Та вже завантажився фільм, тож на цьому я прощаюся.
Тож ми поїхали до стоматології, я підписала свою бумажку і можно було їхати додому. Але я подумала "чому я маю одразу повертатись, якщо неподалік є парк Перемоги". Тож ми поїхали в парк, а там тусили близько двох годин. Малий набігався - то з якимись хлопцями, то сам. Як в цю спеку бігати - питання. Додому зібрались як раз на початок години пік - повний тролейбус людей і страшна задуха. Але ми якось впорались із цим.
Взагалі автобуси і тролі кращі за маршрутки - в них можливо зайти з візком і більш-менш зручно розташуватись в салоні. Пригадуючи автобуси часів мого дитинства я замислююсь - як мами тих часів їздили кудись із дітьми? Там же сходинки, на які візок затягнути може дуже сильна мама... а якщо дітей двоє - все, капець. Машина це краще, звичайно, але поки моя нога не загоїться - я тільки пасажир, а не водій.
В кінці прогулянки зупинились на майданчику біля дому. Точніше я осіла на лавках та в піску, а малеча бігала довкола. Знайомі дівчата принесли повітряні кульки, щоб подарувати їх місцевим діткам. Данило був дуже щасливий, хоча й лопнув свій майже одразу. Кульки, звичайно ж, були двох кольорів - жовті і блакитні. Бакитні - хлопцям. Жовті - дівчатам. Старші діточки погравшись трохи зі своїм кульками повіддавали їх батькам - на зберігання, мабуть.
А дома Даня довго не хотів засинати без мене, та навіть і зі мною. Врешті-решт я впоралась та сіла за ноутбук. Та вже завантажився фільм, тож на цьому я прощаюся.
