Ненаписане

Є багато речей, про які я не напишу в фейсбук. І тому є причини, хоча я не дуже хочу їх формулювати тут і зараз.
Я не напишу про те, куди дівся листопад. Останній місяць осені, що промайнув так непомітно, що я пропустила навіть ті дати за які зазвичай чиплялась. Не напишу про те, як мені було покидати заняття танцями - хоча й очевидно, що давно вже було пора. Про те, що я дедалі більше відчуваю себе важкою качечкою, що перевалюється з однієї ноги на іншу під час ходьби. Про новий фітнес-браслет, який дуже непогано замінює собою годинник, а коштує в 4 рази менше за свотчі. Про те, яким прикольним і актуальним став у ці снігопади мій костюм санти, що в ньому мені тепло і затишно і зручно. Про те, як вчора ми з Данилом і собакою більше двох годин гуляли і катались на санчатах. Про те, що в кухні дуже поступово повертають до нормального виду балкон. Про те, як я отримала посилку з купою різних голок для швейної машини - а тепер думаю аналогічним чином замовити собі додаткових лапок і тканин. Про те, як я люблю свої курси і дівчат з якими я разом займаюсь - і про те як мені не хочеться щоб це закінчилось. І ще багато про що...

Деякі речі є важливими і можуть змінити наше життя на краще, але ми цього не усвідомлюємо. Роками ми пропускаємо інформацію що до них повз свої вуха. Якщо вже доводиться чути як про це кажуть прямим текстом - все одно розказуємо, що це дорого, що це нам не потрібно, що і без цього можна жити і що зараз на такі зміни немає часу. Насправді це усе лише відмазки.
Сістер зробила собі корекцію зору лазером і каже, що це - одне з кращих рішень в її житті. Я охоче вірю, бо була тим хто і агітував за це і тим хто був поруч коли це відбувалось. І хоча моя роль не така вже визначна - всього лише підтримка в потрібний момент - та я думаю, що вона має чимале значення, коли приймаєш важливе для себе рішення.
Це був вже другий раз, коли я була підтримкою для людини, що вирішила розібратись із своїми зоровими проблемами - і я достатньо побачила і зрозуміла, щоб прийняти рішення і що до себе. Хоча - трохи боюсь, що коли мені таки буде можна робити корекцію я все одно знайду собі бодай кілька відмазок. Тож добре, що сістер пообіцяла мене відвести туди за руку, якщо воно буде потрібно:)
Відмазки у людей зазвичай дуже типові, основні з них я перелічила раніше. Це ті самі слова, що я чула, коли розказувала своїм друзям про тренінг, який пройшла сама і який помітно вплинув на моє життя. Це ті самі слова, що я їх чую, коли розказую що мити посуд в посудомийній машині значно краще, аніж робити це руками. Ті самі слова, що я їх чую, коли кажу що краще вміти керувати машиною, аніж не вміти цього. Ті самі слова, що я їх чую, коли розказую про будь-який спосіб покращити своє життя за рахунок виходу на нову територію. Так, звичайно я можу агітувати в першу чергу за те, що вже спробувала сама. Так, звичайно комусь саме ці штуки просто зараз трохи неактуальні - як от в мене зараз пряме протипоказання для лазерної корекції, і я не готова до того, щоб відмінити це протипоказання, ця ціна занадто велика, навіть за ідеальний зір. Але якщо людина вперто упирається ідеям покращення свого життя то варто чесно оцінити для себе - наскільки важлива ця людина для тебе. А далі діяти залежно від того, яку відповідь ти собі дав.

Важко передати як воно - валятись на дивані у вихідний день, коли крім тебе вдома тільки собака і той спить. Так, колись щось подібне було нормою, але тій нормі на зміну давно прийшла інша. І в ній крім мене є ще чоловік, син і купа різної метушні. А з часом, коли мине ще пара триместрів - то людей і метушні буде ще більше. Тим не менш, я досі в себе одна.
І зараз я можу багато на що забити, відкласти на потім, махнути рукою і сказати - ну то й що. На те що сусіди роблять ремонт і стукають в стіну, хоч сьогодні й субота. На те, що в дитячий кімнаті вся підлога засипана іграшками і взагалі суцільний безлад. На те, що з куточку біля шафи на мене дивиться великий пакет чистої білизни, що її треба розкласти. На те, що в кухні чекає свого часу майже повна посудомийка...
Це все круто, але матиме значення якось згодом. А зараз мені спокійно і добре, бо я нікому терміново не потрібна. І можна слухати як за вікном шумить вітер а можна увімкнути музику. Можна клацати на ноуті (я ж його зараз далеко не кожного тижня дістаю, роблю все що тільки можна на телефоні). Можна фільм скачати і подивитись. Можна дістати скиньку з прикрасами...
Можна-можна-можна. Хоча і незвично і складно робити все це і не чекати, що тебе знову почнуть смикати. Хоча не чекати все одно виходить так собі. Я люблю своє життя, та хто б знав, як сильно мені бракує самотності час від часу. Мабуть це найбільша проблема материнства і взагалі наявності родини - дуже мало часу, який не розписаний і в якому нема дітей.
Всякі способи використання віртуальної реальності - книжки, соцмережі, ігри і  серіали і т.д. - вони то залишаються, але їх ефективність не така вже велика. Вони можуть мати купу плюсів, та вони все одно не дорівнюють можливості просто побути на самоті.
Такі справи.

Сукня мрії:)

Мабуть кожна дівчинка мріє про якусь сукню. З часом такі мрії оновлюються - щось реалізовується, щось стає не модним, щось забувається. Та от я мрію про ідеальну літню сукню (чи сарафан?). Я знаю точно, якою вона має бути. Я просто ще її не знайшла...
Темно-синій колір, тропічний принт, бавовняна тканина, фасон - зверху і до талії точно по фігурі, а далі - широка спідниця, з нижньою спідницею із синьої бавовни чи фатіну. Головні дві речі - принт, на якому має бути все те чим приємні тропічні вечори - пальми, екзотичні квіти, парасолі від сонця, кораблики, маяки, хвилі... і фасон - мій улюблений, той що оптимально підкреслює силует. Ну і тканина - обов'язково 100% коттон, класичний і неперевершений влітку.
Думаю про цю сукню і зітхаю. Може знайду таку тканину і того хто допоможе мені це пошити:) бо я вже третій рік її ти хочу:)
А минулого разу коли мені так закортіло я вклалась в три тижні. Ну і в 200 баксів, хоча здавалось що в нас тоді були трабли з грошима. Але тоді в мене була картинка... і раптово подана заява на шлюб.

Останнім часом відбуваються різні речі, в світлі яких я відчуваю себе дещо не зовсім такою, як ті люди, що мене оточують. Це не добре і не погано... Бо в таких випадках як цей подібні спрощені поняття не мають значення.
Ми сьогодні гарно посиділи з дівчатами - і зустрілись перед цим. Трохи хаотично кумедно і незібрано - і водночас весело і позитивно. Та попри весь позитивний настрой нашої зустрічі оце відчуття відмінності лише підсилювалось. Ха, очевидно що на даному етапі ми вже дуже далеко від тих дівчаток, якими ми були в школі. І так, я і тоді навчалась у іншому класі. А сьогодні ми добре посиділи і пішли до метро, де розї'хались - я в одну сторону, а вони в інші. Випадково - або закономірно, враховуючи що всі вони живуть приблизно в одному районі міста.
Я катаюсь на машині, а вони ходять пішки і катаються на метро. Відміннлсті знайти легко, якщо це для чогось потрібно. Хто його зна, для чого це потрібно мені.
Зрештою з дівчатами немає якихось чітко сформульованих проблем і взагалі не факт що оце щось варто називати проблемою. Що ж до решти людей навколо - у метро чи в машинах на дорозі, коли я за кермом - то я трохи дивніша за тих хто мене оточує. І я здаюсь собі персонажем якогось фільму. Персонажем, з яким ось-ось станеться щось цікаве і неочікуванне.
Мабуть це отака моя зона комфорту і її межі трохи мерехтять та коливаються навколо мене.
Водночас мені подобається моє життя. Я хочу додати в нього дещо - і боюсь. Звичайно боюсь... І роблю якісь мікро і міні кроки замість того щоб бігти в невідоме на максимальній швидкості.
Насправді всі ці слова мені потрібні для того, щоб передати свій настрій і стан, але виходить в мене так собі. Я просто наче тут і водночас не є частиною цієї картинки. Наче пазлик, який випадково поклали не в ту коробку. І бажання в будь-який спосіб повернутись в свою коробку - і взагалі знайти її, а також свою картинку, куди мене можна буде поставити легко і без додаткових зусиль (та без деформації найбільш нестандартних куточков) воно стає дедалі сильнішим. 

Посуд і не тільки:)

Перші місяці стосунків з А. були не скількі квітково-цукерочним періодом, скільки періодом посуду. Практично від самого початку стало зрозуміло, що посуду в його квартирі було рівно на одну людину - одна виделка, одна велика ложка, одна миска (більше однієї було чашок, стаканів і чайних ложок, в основному завдяки акції "ложечка в подарунок" та нутеллі в стакані). Тож в один із перших разів, коли я залишилась в нього з ночівлею дорогою туди ми зайшли купити мені миску. Потім розбилась вазочка для снеків і довелось купити другу миску. Також додались виделки з ложками, а далі пішло-поїхало.

Кухонний комбайн з"явився там на кілька днів раніше за мій переїзд і це був всього-лише наслідок обговорення із серії "от якщо в нас буде дитина, нам буде потрібен блендер, а якщо буде потрібен блендер, то вже краще комбайн, а якщо брати комбайн, то який?.. ось тобі ноутбук з відкритою "розеткою" на сторінці комбайни - ось цей мені подобається - а може краще цей, тут ще можно фреші робити - ок, давай - ну і де тут кнопка "купити"?...

Потім дорогою до нашого спільного дому відкрився новий великий сільпо. В ньому ми купували все підряд - молоко, воду, смачні чібати з сиром, печиво (яке жерли у великих кількостях), чай, овочі... та звичайно посуд. Я майже щоразу заходила в ті посудні ряди та роздивлялась. Ось маленька чашка з кицею в якої смішна ручка. До неї є ще мисочка з кицею та мишею - хочу собі таку. Ось гарні жовті високі склянки... я знаю, нам вони не дуже потрібні, але подивись які кльові! О, дивись, а тут тарілочки до наших склянок, в нас як раз пласких тарілок не вистачає... О, слухай, а тут глибокі тарілки жовтенькі є, буде набор... маленькі жовті скляночки, в пару до великих - та ще кружки з ручками, теж симпатичні...

Потім ми купили мікрохвильовку і мені знадобились великі скляні миски. Потім прагнення зібрати всю серію duralex vermeil та luminarc mistigri призвело до того, що ми стали видивлятись їх в усіх посудних лавках на нашому шляху. Ми переїхали, потім зробили це ще раз. Тепер в мене (нарешті!) своя кухня і велика шафа, де повно гарного посуду і сучасної техніки. Я люблю готувати і відчуваю величезне задоволення коли використовую всі ці гарні штуки, що ми й досі продовжуємо шукати, роздивлятись і знаходити в різноманітних магазинах як офлайнового так і онлайнового типа. Я всерйоз думаю попросити Надін привезти мені з Франції кілька деталей без якої мої колекції посуду залишаються неповними. А чоловік всерйоз засмучується якщо комусь із нашої родини (що за ці кілька років поповнилась дитиною та собакою) вдається розкоцати ударо- і термотривкий посуд.

Мені так само важко писати щось, як і раніше. Хочеться - я іду по вулиці і придумую що можна було б записати. Формулюю красиві речення, розказую щось сама собі. Це зникає, щойно я опиняюсь перед клавіатурою комп'ютера - там, де мені треба друкувати текст.
Я пишу свої "ранкові сторінки" - може не щодня, але все одно часто. Далеко не завжди в мене виходить писати стільки, скільки хочеться. Я перемикаюсь - на Данила, або на справи, про які згадую під час написання тексту.
Я дивлюсь на свої ноги - на них повно синців. Від маленьких до величезних. І при цьому я не потрапляла в аварії чи катастрофи - просто живу звичайним, буденним життям. Рахую темні плями гематом, виходить близько дюжини. А ще є шрам від порізу, майже річної давнини. Схоже в моєму житті є щось небезпечне, причому здається, що це - я сама.
І от, я живу цією літньою спекою. Гуляю з малим, відпочиваю із чоловіком і знову з малим. Їм морозиво, роблю якісь хатні справи. Часом медитую над схемою ремонту - вагаюсь. І все так, і все не так.
Однак мені хочеться писати про щось інше, крім отієї дурної кризи жанру. Але для цього може знадобитись окремий пост.