Важко передати як воно - валятись на дивані у вихідний день, коли крім тебе вдома тільки собака і той спить. Так, колись щось подібне було нормою, але тій нормі на зміну давно прийшла інша. І в ній крім мене є ще чоловік, син і купа різної метушні. А з часом, коли мине ще пара триместрів - то людей і метушні буде ще більше. Тим не менш, я досі в себе одна.
І зараз я можу багато на що забити, відкласти на потім, махнути рукою і сказати - ну то й що. На те що сусіди роблять ремонт і стукають в стіну, хоч сьогодні й субота. На те, що в дитячий кімнаті вся підлога засипана іграшками і взагалі суцільний безлад. На те, що з куточку біля шафи на мене дивиться великий пакет чистої білизни, що її треба розкласти. На те, що в кухні чекає свого часу майже повна посудомийка...
Це все круто, але матиме значення якось згодом. А зараз мені спокійно і добре, бо я нікому терміново не потрібна. І можна слухати як за вікном шумить вітер а можна увімкнути музику. Можна клацати на ноуті (я ж його зараз далеко не кожного тижня дістаю, роблю все що тільки можна на телефоні). Можна фільм скачати і подивитись. Можна дістати скиньку з прикрасами...
Можна-можна-можна. Хоча і незвично і складно робити все це і не чекати, що тебе знову почнуть смикати. Хоча не чекати все одно виходить так собі. Я люблю своє життя, та хто б знав, як сильно мені бракує самотності час від часу. Мабуть це найбільша проблема материнства і взагалі наявності родини - дуже мало часу, який не розписаний і в якому нема дітей.
Всякі способи використання віртуальної реальності - книжки, соцмережі, ігри і  серіали і т.д. - вони то залишаються, але їх ефективність не така вже велика. Вони можуть мати купу плюсів, та вони все одно не дорівнюють можливості просто побути на самоті.
Такі справи.