Мені так само важко писати щось, як і раніше. Хочеться - я іду по вулиці і придумую що можна було б записати. Формулюю красиві речення, розказую щось сама собі. Це зникає, щойно я опиняюсь перед клавіатурою комп'ютера - там, де мені треба друкувати текст.
Я пишу свої "ранкові сторінки" - може не щодня, але все одно часто. Далеко не завжди в мене виходить писати стільки, скільки хочеться. Я перемикаюсь - на Данила, або на справи, про які згадую під час написання тексту.
Я дивлюсь на свої ноги - на них повно синців. Від маленьких до величезних. І при цьому я не потрапляла в аварії чи катастрофи - просто живу звичайним, буденним життям. Рахую темні плями гематом, виходить близько дюжини. А ще є шрам від порізу, майже річної давнини. Схоже в моєму житті є щось небезпечне, причому здається, що це - я сама.
І от, я живу цією літньою спекою. Гуляю з малим, відпочиваю із чоловіком і знову з малим. Їм морозиво, роблю якісь хатні справи. Часом медитую над схемою ремонту - вагаюсь. І все так, і все не так.
Однак мені хочеться писати про щось інше, крім отієї дурної кризи жанру. Але для цього може знадобитись окремий пост.