Останнім часом відбуваються різні речі, в світлі яких я відчуваю себе дещо не зовсім такою, як ті люди, що мене оточують. Це не добре і не погано... Бо в таких випадках як цей подібні спрощені поняття не мають значення.
Ми сьогодні гарно посиділи з дівчатами - і зустрілись перед цим. Трохи хаотично кумедно і незібрано - і водночас весело і позитивно. Та попри весь позитивний настрой нашої зустрічі оце відчуття відмінності лише підсилювалось. Ха, очевидно що на даному етапі ми вже дуже далеко від тих дівчаток, якими ми були в школі. І так, я і тоді навчалась у іншому класі. А сьогодні ми добре посиділи і пішли до метро, де розї'хались - я в одну сторону, а вони в інші. Випадково - або закономірно, враховуючи що всі вони живуть приблизно в одному районі міста.
Я катаюсь на машині, а вони ходять пішки і катаються на метро. Відміннлсті знайти легко, якщо це для чогось потрібно. Хто його зна, для чого це потрібно мені.
Зрештою з дівчатами немає якихось чітко сформульованих проблем і взагалі не факт що оце щось варто називати проблемою. Що ж до решти людей навколо - у метро чи в машинах на дорозі, коли я за кермом - то я трохи дивніша за тих хто мене оточує. І я здаюсь собі персонажем якогось фільму. Персонажем, з яким ось-ось станеться щось цікаве і неочікуванне.
Мабуть це отака моя зона комфорту і її межі трохи мерехтять та коливаються навколо мене.
Водночас мені подобається моє життя. Я хочу додати в нього дещо - і боюсь. Звичайно боюсь... І роблю якісь мікро і міні кроки замість того щоб бігти в невідоме на максимальній швидкості.
Насправді всі ці слова мені потрібні для того, щоб передати свій настрій і стан, але виходить в мене так собі. Я просто наче тут і водночас не є частиною цієї картинки. Наче пазлик, який випадково поклали не в ту коробку. І бажання в будь-який спосіб повернутись в свою коробку - і взагалі знайти її, а також свою картинку, куди мене можна буде поставити легко і без додаткових зусиль (та без деформації найбільш нестандартних куточков) воно стає дедалі сильнішим.